Оформлення судового рішення

Однією з умов прийняття законного та обгрунтованого судового рішення є неухильне дотримання судом встановлених законом вимог до його форми й змісту.

Згідно із ч. 5 ст. 124 Конституції України та ч. 1 ст. 11 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІІ «Про судоустрій України» (далі - Закон № 3018-ІІІ) судове рішення ухвалюється іменем України, завдяки чому воно сприймається як воля держави, а вирок, зокрема, визнається засудженим як правова оцінка державою його діяння. Бланк, на якому виготовлено судове рішення, обов’язково має містити державну символіку України, тобто герб, і напис «Іменем України». Відсутність бланків судових рішень, що відповідають чинному законодавству, та недостатнє забезпечення ними судів призводить до неоднакового оформлення цих документів. Зокрема, постанови про закриття справ у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності нерідко складаються у довільній формі на самостійно розроблених судами бланках без державної символіки.

У чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) немає статті, в якій було б передбачено ухвалення судами іменем України постанов у справах про адміністративні правопорушення. Однак виходячи зі змісту конституційної норми (ч. 5 ст. 124) та ч. 1 ст. 11 Закону № 3018-ІІІ судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Отже, в таких випадках суди повинні враховувати принцип дії верховенства права та виносити постанови від імені України, що й передбачено у проекті нового Кодексу.

Іноді судді неправильно зазначають назву місцевого суду, тому буває незрозуміло, це районний чи міський суд. Відповідно до п. 1 ст. 21 Закону № 3018-ІІІ місцевими загальними судами є районні, районні у містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів, тобто «місцевий суд» є узагальнюючою назвою.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» (зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 4 червня 1993 р. № 3, від 3 грудня 1997 р. № 12; далі — постанова Пленуму 1990 р. № 5) зверталася увага суддів на те, що вирок, постановлений іменем України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення належить ставитися з винятковою відповідальністю, оскільки наспіх, непослідовно, неохайно написаний вирок може викликати сумніви в його законності, обгрунтованості і справедливості. Судді повинні постійно вдосконалювати стиль написання вироку, який має бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним та ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду. Проте судді не завжди дотримуються зазначених рекомендацій.

Оскільки оригінал судового рішення виготовляється в єдиному екземплярі та зберігається у справі, важливе значення має якість виготовлення і правильність оформлення його копій. Вимоги до оформлення копій судових рішень і процес їх видачі регламентуються відповідно до загальних правил діловодства. Копію судового рішення потрібно видавати із зазначенням, що це — «копія» та що вона звірена з оригіналом, підписана посадовою особою, яка її звіряла і видавала. Підпис посадової особи на копії судового рішення має бути завірений печаткою того суду, який її видав. Якщо копія складається з кількох аркушів, її потрібно прошити певним способом, що робиться не завжди.

Дотримання законодавства про мову судочинства

У ст. 10 Конституції визначено, що державною мовою в Україні є українська мова, яка відповідно до ст. 10 Закону № 3018-ІІІ є й мовою судочинства. Виходячи з положень статей 18, 19 Закону від 28 жвтня 1989 р. № 8312-ХІ «Про мови в Українській РСР», ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК) судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості. У зазначених статтях також передбачено, що слідчі та судові документи вручаються особам, які беруть участь у справі, на їхню вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють.

Роз’яснення про необхідність додержання вимог закону щодо мови, якою провадиться судочинство, дано судам у постанові Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 «Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві» (далі - постанова Пленуму 2003 р. № 8), зокрема в п. 15 зазначено, що особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою судочинства, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною або іншою мовою, якою вони володіють, і користуватися послугами перекладача. Позбавлення або обмеження цих прав особи відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК є істотним порушенням кримінально-процесуального закону, яке тягне скасування судових рішень.

Під час розгляду справ суди в основному дотримуються вимог законодавства про мову судочинства, однак мають місце випадки допущення судами порушень щодо цього.

Так, Фрунзенський районний суд м. Харкова розглянув справу щодо громадянина Грузії О. за відсутності перекладача і захисника, що відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК є істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону. Апеляційний суд цей вирок скасував.

Постановлення судових рішень у кримінальних справах

Загалом суди при здійсненні правосуддя додержуються вимог статей 321-339 КПК та враховують роз’яснення, дані у постанові Пленуму 1990 р. № 5 у частині, що не суперечить чинному законодавству.

Вирок суду відповідно до ст. 323 КПК має бути законним і обгрунтованим. Суд обгрунтовує вирок лише тими доказами, які були розглянуті в судовому засіданні, та оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що базується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Як роз’яснено у п. 10 постанови Пленуму 2003 р. № 8, порушення при складанні вироку вимог статей 332-335 КПК може бути підставою для його скасування.

Згідно зі ст. 332 КПК вирок має бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні, та складатися з трьох частин — вступної, мотивувальної і резолютивної.

У вступній частині вироку вказується ряд важливих даних, що логічно підводять до викладу його мотивувальної частини. Зокрема, відповідно до ст. 333 КПК зазначаються назва суду, який постановив вирок, місце і час постановлення вироку, склад суду, секретар, учасники судового розгляду, перекладач, якщо він брав участь у судовому засіданні, прізвище, ім’я і по батькові підсудного, рік, місяць і день його народження, місце народження і місце проживання, заняття, освіта, сімейний стан та інші відомості про особу підсудного, що мають значення для справи, і кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого обвинувачується підсудний.

Суди повинні керуватися положенням про те, що датою постановлення вироку є день його підписання складом суду, незалежно від тривалості часу, протягом якого відбувалася нарада суддів, а місцем його постановлення — місто чи інший населений пункт, де це фактично мало місце.

У п. 14 постанови Пленуму 1990 р. № 5 роз’яснено судам, що у вступній частині вироку належить зазначати крім складу суду, секретаря і перекладача також всіх учасників судового розгляду: обвинувача, захисника, потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача та їх представників, законного представника неповнолітнього підсудного, — якщо вони брали участь у судовому розгляді, вказуючи їхні прізвища й ініціали. Трапляються випадки, коли при одноособовому розгляді деяких категорій кримінальних справ (наприклад, про застосування примусових заходів медичного характеру) судді допускають порушення вимог закону і замість постанов виносять ухвали. Терміни «ухвала» і «постанова» визначені відповідно у пунктах 13, 14 ст. 32 КПК.

Так, суддя Врадіївського районного суду Миколаївської області, розглянувши одноособово справу про застосування примусових заходів медичного характеру щодо Н., виніс у цій справі ухвалу.

Іноді судді представника потерпілого називають «захисником потерпілого», а захисника підсудного — «адвокатом», що не відповідає вимогам закону.

При зазначенні відомостей про особу підсудного судді не завжди правильно вказують його прізвище, ім’я, по батькові, дату народження.

Деякі судді у вступній частині вироку зазначають зайві відомості про особу підсудного, які не мають значення для правильного вирішення справи.

Наприклад, суддя Дніпровського районного суду м. Києва у вироку від 13 лютого 2002 р. щодо С., засудженої за ч. 1 ст. 122 Кримінального кодексу України (далі - КК), серед даних про особу підсудної вказав не лише рік народження, а й імена дітей, які перебувають на її утриманні, а також те, що С. не має інвалідності, не є учасником ліквідації катастрофи на Чорнобильській АЕС, не є потерпілою від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, не має державних нагород України та відзнак Президента України, не брала участі у бойових діях.

Якщо суд вважає за необхідне призначити підсудному відповідно до ст. 54 КК додаткове покарання у виді позбавлення військового чи іншого спеціального звання або ввійти до відповідного органу з поданням про позбавлення державних нагород, почесних звань, у вступній частині вироку необхідно зазначити, які саме військове чи інше спеціальне або ж почесне звання, державні нагороди має підсудний.

Викладаючи дані про непогашену і не зняту судимість, належить вказувати точну дату попереднього вироку, назву суду, який його постановив, кримінальний закон (статтю та її частину чи пункт), за яким підсудного було раніше засуджено, міру покарання, дату і підставу звільнення від нього. Це має значення для правильного призначення покарання за сукупністю вироків.

У більшості проаналізованих вироків, якщо особа раніше не засуджувалася, вказується, що вона не судима. Відповідно до абзацу третього п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. № 16 «Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості» встановивши, що попередня судимість погашена, суди повинні зазначати у вироку з посиланням на відповідні норми КК, що особа не має судимості.

У деяких випадках суди не беруть до уваги те, що попередні судимості були погашені відповідно до вимог закону, тому у вступній частині вироку зазначають, що особа судима, а це призводить до помилок у кваліфікації дій засуджених. За повідомленнями апеляційних судів, при постановленні вироку стосовно особи, яка раніше була засуджена вироком іншої держави, суди не завжди перевіряють, чи існують міжнародно-правові акти між Україною та цією державою, згідно з якими Україна визнає судимості осіб на території іншої країни, і помилково зазначають у вироку про наявність в особи судимості.

Після викладення даних про особу підсудного необхідно послатися на кримінальний закон, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого його було обвинувачено, із зазначенням частини чи пункту відповідної статті. Коли у справі притягнуто до кримінальної відповідальності кількох осіб, які обвинувачуються у вчиненні одного й того ж злочину, деякі суди з метою уникнення повторень після викладення даних про особу кожного з підсудних вказують, що їх усіх обвинувачено за одним і тим же законом.

Деякі суди при зміні обвинувачення прокурором у суді згідно зі ст. 277 КПК у вступній частині вироку вказують не статтю, відповідно до якої прокурор змінив обвинувачення, а ту статтю КК, за якою особі було пред’явлено обвинувачення органом досудового слідства.

Трапляється, що судді у випадку, коли особа обвинувачується у готуванні чи замаху на злочин (ст. 15 КК) або у співучасті в злочині (ст. 27 КК), зазначають, що особа обвинувачується, наприклад, за ст. 15 і через тире — за статтею КК, яка передбачає відповідальність за конкретний злочин («за ст. 15 - ч. 2 ст. 200 КК»). У таких випадках правильним є зазначення статей у переліку через кому.

Мотивувальна частина обвинувального вироку згідно зі ст. 334 КПК має містити чітке формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків злочину, форми вини і мотивів злочину. Але мають місце випадки викладення на початку мотивувальної частини вироку не того обвинувачення, що визнане судом доведеним.

Так, 25 червня 2003 р. Апеляційний суд м. Києва скасував вирок Подільського районного суду м. Києва щодо Л., засудженого за ч. 1 ст. 186 КК, у зв’язку з тим, що суд у мотивувальній частині вироку на порушення вимог ст. 334 КПК виклав те обвинувачення, яке було пред’явлено Л. органами досудового слідства за ч. 1 ст. 187 КПК, а не формулювання обвинувачення за ч. 1 ст. 186 КК, визнане судом доведеним.

Іноді суд замість формулювання доведеного обвинувачення дослівно переносить у мотивувальну частину вироку зміст обвинувального висновку.

Обвинувачення слід формулювати так, щоб не було упущено жодної з наведених у ч. 1 ст. 334 КПК істотних обставин вчинення злочину і водночас без зазначення фактів, які не мають правового значення у справі та є зайвими подробицями.

Так, Оболонський районний суд м. Києва вироком від 4 березня 2002 р. за ч. 2 ст. 190 КК засудив Г., яка отримала право на майно (квартиру) шляхом обману та зловживанням довірою. Незважаючи на те, що ця справа одноепізодна, обставини, за яких вчинено злочин, викладено на шести аркушах із зайвою деталізацією дій не лише підсудної, а й потерпілого.

Але іноді у формулювання обвинувачення не вносяться важливі обставини, що уточнюють місце, час, спосіб, мету і мотиви вчинення злочину, його наслідки. Такі недоліки можуть призвести до скасування вироку.

Коли у вчиненні злочину брали участь декілька осіб, обвинувачення слід формулювати таким чином, щоб була зрозуміла роль кожного зі співучасників у вчиненні злочину, форма його співучасті (виконавець, організатор, підбурювач, пособник), які конкретно дії він вчинив, а також були наведені обставини, що визначають ступінь вини кожного зі співучасників. Якщо до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які визнаються винними у багатьох епізодах злочинної діяльності, формулювання доведеного обвинувачення доцільно викласти не окремо щодо кожного з підсудних, а за епізодами злочинної діяльності, зазначаючи роль усіх співучасників у кожному з них.

Відповідно до ст. 275 КПК розгляд справи в суді відбувається тільки щодо обвинувачених і лише в межах пред’явленого їм обвинувачення. Однак мають місце випадки порушення зазначених вимог закону.

Наприклад, Апеляційний суд м. Києва 16 квітня 2002 р. розглянув справу щодо Ч. та інших, якому було пред’явлено обвинувачення у використанні ним підробленого паспорта, і його дії були кваліфіковані за ч. 2 ст. 194 КК 1960 р., але суд у мотивувальній частині вироку зазначив, що Ч. не тільки використав підроблений паспорт, а ще й сам підробив його, таким чином допустивши порушення вимог ст. 275 КПК, оскільки вийшов за межі пред’явленого Ч. обвинувачення. Більше того, у цій частині вироку суд зазначив, що Ч. повинен нести відповідальність за частинами 1 та 3 ст. 358 КК, а в резолютивній частині вироку вказав, що його засуджено за вчинення злочину, відповідальність за який передбачена ч. 3 ст. 358 КК.

При зміні обвинувачення у суді на підставі ст. 277 КПК суд повинен викласти на початку мотивувальної частини вироку формулювання зміненого обвинувачення.

Формулювання обвинувачення, що визнане судом доведеним, необхідно викладати у ствердній формі, зазначаючи, хто, де, коли, яким способом та з яких мотивів і які дії вчинив, які наслідки від цього настали. При цьому у вироку не вказується, яке обвинувачення було пред’явлено підсудному (чи він обвинувачується) у вчиненні злочину. З викладу пред’явленого обвинувачення потрібно починати лише мотивувальну частину виправдувального вироку чи ухвалу (постанову) про повернення справи на додаткове розслідування.

У деяких випадках, формулюючи обвинувачення, суди зазначають у мотивувальній частині вироку прізвище особи, справу щодо якої виділено в окреме провадження у зв’язку з її розшуком тощо. Але виходячи з принципу презумпції невинуватості в обвинувальному вироку не слід вказувати конкретні прізвища осіб, вину яких не доведено.

Відповідно до п. 15 постанови Пленуму 1990 р. № 5 судам необхідно мати на увазі, що формулювання недоведеної частини пред’явленого підсудному обвинувачення з наведенням підстав, з яких воно визнане недоведеним, повинно бути викладено після доказів, якими обгрунтовано доведену частину обвинувачення.

Згідно із зазначеною постановою Пленуму обвинувачення має бути обгрунтовано конкретними доказами, за кожним епізодом, визнаним судом доведеним. Суду належить дати аналіз усіх зібраних у справі доказів, тобто всіх фактичних даних, які містяться в показаннях свідків, потерпілих, підсудних, у висновку експерта та інших джерелах доказів, які підтверджують чи спростовують обвинувачення, не обмежуючись лише зазначенням прізвища свідка, потерпілого або назви проведеної експертизи. З показань підсудного, потерпілого, свідка у вироку слід наводити лише ті, в яких йдеться про фактичні дані, що стосуються доказуваної обставини. В основу вироку можуть бути покладені лише достовірні докази, досліджені у судовому засіданні.

Керуючись законом, суд повинен дати остаточну оцінку доказам щодо їх стосовності, допустимості, достовірності та достатності для вирішення питань, зазначених у ст. 324 КПК, котрі вирішуються судом при постановленні вироку. Висновки суду щодо оцінки доказів належить викласти у вироку в точних і категоричних судженнях, які б виключали сумніви з приводу достовірності того чи іншого доказу. Прийняття одних і відхилення інших доказів судом повинно бути обов’язково мотивованим у вироку.

На порушення вимог ст. 334 КПК деякі суди не наводять доказів, на яких грунтується висновок про доведеність обвинувачення, або ж обмежуються перерахуванням доказів, не аналізуючи їх.

Інколи суди, викладаючи у вироку як докази показання підсудних, потерпілих, свідків, наводять усі показання цих осіб, а не тільки ті, що мають значення у справі, у зв’язку з чим вирок перетворюється на повторення протоколу судового засідання, є складним для сприйняття, що погіршує якість судового документа. Допитавши свідків, деякі судді викладають їх показання дослівно — як у протоколі судового засідання, хоча доцільно викладати їх узагальнюючий зміст, що підтверджує ту чи іншу обставину, яка має значення у справі, сформулювати діловою, юридичною мовою та зазначати, що «обставина підтверджується».

Згідно з ч. 3 ст. 62 Конституції обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом. У зв’язку з цим у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 р. № 7 «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» роз’яснено, що судам при розгляді кожної справи необхідно перевіряти, чи були докази, якими органи досудового слідства обгрунтовують висновки про винність особи у вчиненні злочину, одержані відповідно до норм КПК. Якщо суд встановить, що ті чи інші докази були одержані незаконним шляхом, то суди повинні визнавати їх недопустимими і не враховувати при обгрунтуванні обвинувального вироку. Проте трапляється, що суди не досліджують інших доказів і постановляють вирок тільки на показаннях підсудного, зазначаючи загальною фразою, що вони «нічим не спростовані».

Визнаючи підсудного винним у замаху на вчинення злочину, суди не в усіх випадках вказують причини, з яких злочин не доведено до кінця, а крім того, не завжди враховують, що згідно з частинами 2, 3 ст. 15 КК замах на злочин є двох видів - закінчений та незакінчений, допускають помилки та плутають ці поняття при формулюванні обвинувачення.

Згідно з частинами 3, 4 і 5 ст. 299 КПК при визначенні обсягу доказів, що підлягають дослідженню, суд вправі, якщо проти цього не заперечують учасники судового розгляду, визнати недоцільним дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. При цьому суд повинен з’ясувати, чи правильно розуміють підсудний та інші учасники судового розгляду зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності та істинності їх позиції, а також роз’яснює їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оспорювати ці фактичні обставини справи та розмір цивільного позову в апеляційному порядку. Якщо для вирішення питання щодо обсягу доказів, які досліджуватимуться, необхідно допитати підсудного, суд вирішує його після допиту підсудного. Допит підсудного, якщо тільки він не відмовляється від дачі показань, провадиться обов’язково. Але у деяких випадках суди порушують вимоги зазначеної норми закону і розглядають справу без допиту підсудного.

Так, під час розгляду апеляцій на вирок Деснянського районного суду м. Києва щодо засудженого Б. та інших встановлено, що суд на підставі ч. 3 ст. 299 КПК визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин справи, які ніким не оспорювалися. При цьому суд повинен був обов’язково допитати підсудних, які не відмовлялися давати показання, та безпосередньо у них з’ясувати обставини вчинення злочину. Однак суд постановив вирок без допиту підсудних, не дослідивши докази у справі, що Апеляційний суд м. Києва визнав істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону. Зазначена підстава, а також деякі інші стали причиною скасування вироку.

При проведенні відповідно до ч. 3 ст. 299 КПК так званого скороченого судового слідства суди по-різному формулюють мотивувальну частину вироку. Так, деякі суди обгрунтовують вирок лише показаннями підсудного, який визнав себе винним у суді, інші - посилаються як на показання підсудного, так і на те, що обвинувачення доведено матеріалами кримінальної справи, а є й такі, що наводять усі докази, котрі містяться в обвинувальному висновку, але які не досліджувалися в судовому засіданні, або ж їх оголошують у судовому засіданні, що відображається у протоколі.

Правильною слід визнати практику тих судів, які, у разі застосування положень ч. 3 ст. 299 КПК, обгрунтовують свої висновки лише доказами, що досліджувались у судовому засіданні (відповідно до ст. 323 КПК), із зазначенням, що показання підсудного відповідають фактичним обставинам справи і ним не оспорюються.

За даними матеріалів судової практики, у більшості випадків скорочений обсяг дослідження доказів полягає в тому, що суди визнають недоцільним допит свідків у справі, обов’язково досліджуючи інші письмові докази. Але у деяких справах не досліджуються дані, що характеризують особу підсудного і які враховуються при обранні виду та міри покарання.

У п. 18 постанови Пленуму 1990 р. № 5 судам роз’яснено, що мотивування у вироку висновків щодо кваліфікації злочину полягає у зіставленні ознак установленого судом злочинного діяння та ознак злочину, відповідальність за який передбачена тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиню або пунктом, і формулюванні висновку про їх відповідність. Однак суди іноді допускають спрощення при мотивуванні кваліфікації злочину і загальною фразою зазначають: «Враховуючи викладене, дії підсудного підлягають кваліфікації за статтею… КК», без наведення того, за якими ознаками злочину, або вказують, що «дії підсудного правильно кваліфіковані органом досудового слідства за статтею… КК України», але такі формулювання не відповідають вимогам закону.

При призначенні кримінального покарання суди крім вимог, передбачених ст. 65 КК, ч. 2 ст. 334 КПК, повинні керуватися роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (далі — постанова Пленуму 2003 р. № 7). Виходячи зі змісту п. 19 постанови Пленуму 1990 р. № 5 та п. 2 постанови Пленуму 2003 р. № 7 суд зобов’язаний мотивувати свої висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання.

Деякі судді, мотивуючи призначення покарання, зайве вказують, що враховано «ступінь і суспільну небезпеку вчиненого злочину», хоча ст. 65 КК передбачено, що суди при призначенні покарання повинні врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Суди інколи не розмежовують і не зазначають у вироках окремо обставини, які обтяжують чи пом’якшують покарання, а тільки перераховують їх усі разом. Деякі суди у вироках не розкривають, які саме дані про особу засудженого враховуються при призначенні покарання, а оцінку цих даних формулюють реченням: «Суд враховує дані про особу підсудного». Але відповідно до п. 4 постанови Пленуму 2003 р. № 7 встановлення пом’якшуючих та обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його призначення, тому судам необхідно всебічно досліджувати матеріали справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви прийнятого рішення.

Наведений у ч. 1 ст. 66 КК перелік обставин, які пом’якшують покарання, не є вичерпним. Проте визнання обставини такою, що пом’якшує покарання, має бути вмотивоване у вироку.

Відповідно до ч. 2 ст. 334 КПК суд зобов’язаний мотивувати призначення покарання у виді позбавлення волі, якщо санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов’язані з позбавленням волі; звільнення від відбування покарання з випробуванням; призначення покарання нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК, або перехід до іншого — більш м’якого основного виду покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин; звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, та у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку. Проте деякі місцеві суди не дотримуються зазначених вимог закону та належним чином не мотивують призначене засудженим покарання, а апеляційні суди не завжди виправляють ці помилки.

Суди не завжди враховують, що перелік обставин, передбачених ст. 67 КК, є вичерпним, і неправильно визнають обтяжуючими ті обставини, які не передбачені цією статтею, зокрема, що підсудний не визнав своєї вини, не розкаявся, не відшкодував завдану злочином шкоду тощо. Деякі суди до обтяжуючих обставин зараховують ознаки злочину, за який засуджується особа, але відповідно до ч. 4 ст. 67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

З цих підстав Апеляційний суд Одеської області змінив вирок Тарутинського районного суду Одеської області від 5 березня 2003 р. щодо Г. та С., засуджених за ч. 2 ст. 309 КК на три роки позбавлення волі, виключивши з мотивувальної частини вироку щодо обох засуджених посилання суду як на обтяжуючу покарання обставину «попередню змову групою осіб», а щодо С. - і про «вчинення злочину повторно».

Відповідно до ч. 2 ст. 334 КПК суд повинен належним чином мотивувати звільнення від відбування покарання особи з випробуванням, беручи до уваги вимоги ст. 75 КК. Проте мають місце випадки неналежного мотивування висновків щодо застосування зазначеної статті.

Згідно з ч. 5 ст. 334 КПК у вироку судам також необхідно мотивувати вирішення цивільного позову в кримінальній справі, керуючись при цьому статтями 28, 328 КПК, відповідними нормами Цивільного процесуального кодексу України та роз’ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1989 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» (зі змінами, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. № 13 та від 3 грудня 1997 р. № 12; далі — постанова Пленуму 1989 р. № 3). Але деякі судді в мотивувальній частині вироку при задоволенні цивільного позову не мотивують своїх висновків щодо розміру сум, які підлягають стягненню, та щодо визначення осіб, які повинні відшкодовувати завдану шкоду.

Так, Довгінцівський районний суд м. Кривого Рогу у вироку від 10 грудня 2001 р. при вирішенні позову потерпілого С. допустив помилку. У мотивувальній частині вироку суд зазначив, що цивільний позов підлягає частковому задоволенню, але не мотивував, у якій частині та чому, і стягнув суму на відшкодування заподіяної шкоди лише з одного Б., засудженого за ч. 2 ст. 206 КК 1960 р., хоча визнав, що шкоду С. було завдано спільними діями обох засуджених (цим вироком засуджено також К. за ч. 1 ст. 296 КК 2001 р.), чим порушив вимоги ст. 28 КПК. У зв’язку з цим ухвалою Верховного Суду України від 25 лютого 2003 р. зазначений вирок у частині вирішення цивільного позову було скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд у порядку цивільного судочинства.

Мають місце випадки, коли суди зменшують розмір матеріальної та моральної шкоди і частково задовольняють позови потерпілих, не мотивуючи таке рішення.

Деякі суди без наведення мотивів залишають цивільні позови без розгляду. Однак судам необхідно враховувати роз’яснення, дане у п. 3 постанови Пленуму 1989 р. № 3, про те, що згідно зі статтями 291 і 328 КПК цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду лише у разі виправдання підсудного за відсутністю складу злочину або неявки цивільного позивача чи його представника у судове засідання. Суд першої інстанції не вправі передавати вирішення питання про розмір цивільного позову на розгляд у порядку цивільного судочинства, оскільки положеннями КПК це не передбачено.

У резолютивній частині вироку суд підсумовує те, що викладено в його мотивувальній частині.

Перехід у вироку від мотивувальної до резолютивної частини слід зазначати словом «засудив», але деякі судді вживають слово «присудив», що не можна визнати правильним.

Відповідно до ч. 1 ст. 335 КПК у резолютивній частині обвинувального вироку мають бути зазначені: прізвище, ім’я та по батькові підсудного; кримінальний закон, за яким підсудного визнано винним; покарання, призначене підсудному за кожним з обвинувачень, що визнані судом доведеними; остаточна міра покарання, обрана судом; початок строку відбуття покарання; тривалість іспитового строку, якщо застосовано звільнення від відбування покарання з випробуванням; рішення про цивільний позов; рішення про речові докази і судові витрати; рішення про залік попереднього ув’язнення; рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і вказівка про порядок і строк оскарження вироку.

Мають місце випадки, коли міра покарання особам, засудженим за одним вироком, не була зазначена кожному окремо і, крім того, не було вказано частину статті, за якою вони засуджені.

Деякі суди при призначенні покарання особі згідно зі ст. 70 КК за сукупністю злочинів не вказують, яким шляхом (поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання) це покарання призначене. Трапляється, що суди при призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів помилково зазначають — «за сукупністю вироків».

Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови Пленуму 2003 р. № 7 роз’яснив, що суд може призначити особі, винній у вчиненні декількох злочинів, більш м’яке покарання, ніж передбачене законом, окремо за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити покарання за правилами ст. 70 КК. Застосування положень ст. 69 КК щодо покарання, призначеного за сукупністю злочинів чи сукупністю вироків, є неприпустимим.

Суди у резолютивній частині вироку не завжди посилаються на ст. 76 КК і, відповідно, не покладають на засудженого передбачені цією статтею обов’язки або ж покладають на засуджених певні обов’язки, але при цьому не посилаються на ст. 76 КК. Усупереч вимогам ч. 1 ст. 59 КК судді по-різному формулюють додаткове покарання у виді конфіскації майна — не досить конкретно, без вказівки на його обсяг. Але у п. 19 постанови Пленуму 2003 р. № 7 роз’яснено, що у вироку має бути зазначено, конфіскується все майно чи його частина, оскільки неконкретне визначення цього додаткового покарання може викликати сумніви щодо його правильності та унеможливити виконання вироку в частині конфіскації майна.

У деяких випадках суди допускають порушення вимог ст. 77 КК, згідно з якою призначаючи особі додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, суд повинен вказати у вироку ті конкретні посади або конкретний вид діяльності, права обіймати чи займатися якими вона позбавляється.

При вчиненні злочину кількома особами потерпілий пред’являє позов до підсудних, які визнані співвиконавцями у вчиненні злочину, і тому повинні нести матеріальну відповідальність у солідарному порядку, що суди не завжди враховують. Деякі суди, задовольняючи цивільні позови, в резолютивній частині вироку не зазначають, з кого саме необхідно провадити стягнення і в який спосіб - солідарно чи в частках.

Усупереч вимогам ч. 1 ст. 335 КПК деякі судді в резолютивній частині вироку не вказують свого рішення щодо речових доказів.

Згідно з ч. 2 ст. 93 КПК при визнанні підсудного винним суд постановляє стягнути з нього судові витрати. У тому випадку, коли винними буде визнано декількох осіб, суд постановляє, в якому розмірі мають бути стягнені витрати із кожного з них, ураховуючи при цьому ступінь вини та майновий стан засуджених. Але мають місце випадки, коли суди постановляють стягнути судові витрати із засуджених без урахування зазначених вимог, тобто солідарно.

Додержання вимог ст. 335 КПК при складанні резолютивної частини вироку є необхідною умовою для забезпечення подальшого його виконання, уникнення необгрунтованої тяганини під час виконання вироку та звернення до суду зацікавлених осіб для вирішення питання в порядку, передбаченому ст. 409 КПК.

Питання про всякого роду сумніви і суперечності, що виникають під час виконання вироку, вирішуються відповідно до ст. 409 КПК із додержанням вимог ст. 411 КПК.

Оскільки не всі суди правильно визначають коло питань, які можуть бути вирішені в такому порядку, і у зв’язку з цим допускають порушення закону, необхідно враховувати роз’яснення, дані у постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 11 «Про практику застосування судами України процесуального законодавства при вирішенні питань, пов’язаних із виконанням вироків» (зі змінами, внесеними постановами від 4 червня 1993 р. № 3, від 13 січня 1995 р. № 3 та від 3 грудня 1997 р. № 12; далі - постанова Пленуму 1990 р. № 11) у частині, що не суперечить чинному законодавству. Крім того, зазначені питання вирішуються на підставі ст. 28 Закону и від 21 квітня 1999 р. № 606-ХІV «Про виконавче провадження»: якщо резолютивна частина рішення, викладена у виконавчому документі, є незрозумілою, державний виконавець має право звернутися до суду про роз’яснення відповідного рішення чи змісту документа.

Практика розгляду кримінальних справ в апеляційному порядку свідчить, що апеляційні суди усувають допущені місцевими судами помилки та порушення закону, постановляючи законні та обгрунтовані судові рішення, але водночас щодо змісту деяких судових рішень апеляційних судів теж виникають зауваження.

Ухвала апеляційної інстанції має бути законною і обгрунтованою, що досягається правильністю та повнотою мотивованих відповідей на порушені в апеляції питання, а за формою і змістом — відповідати вимогам закону.

Зміст ухвали апеляційного суду передбачено у ст. 377 КПК, згідно з якою ухвала складається зі вступної (пункти 1-3), описово-мотивувальної (пункти 4-8) і резолютивної (п. 9) частин.

Поширеними помилками, яких припускаються апеляційні суди у вступній частині ухвал, є зазначення судимостей без урахування, що вони були зняті чи погашені в установленому законом порядку. У деяких ухвалах не вказується міра покарання, призначена засудженому за кожний злочин, а лише зроблено посилання на призначення покарання на підставі статей 70, 71 КК. В описово-мотивувальній частині ухвал не завжди чітко викладається суть апеляції.

В ухвалі апеляційної інстанції повинні бути наведені мотиви, покладені в основу прийнятого рішення, та посилання на закони, якими керувався апеляційний суд. Мотивувальна частина має містити відповідь на питання про те, підлягає апеляція задоволенню, а вирок суду першої інстанції - скасуванню або зміні чи ні. При залишенні апеляції без задоволення в ухвалі апеляційного суду потрібно зазначити підстави, через які апеляцію визнано необгрунтованою, при скасуванні або зміні вироку (постанови) — які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необгрунтованість вироку (постанови). Повертаючи справу на додаткове розслідування або на новий судовий розгляд, апеляційний суд повинен зазначити в ухвалі обставини, які належить з’ясувати. Водночас суд може вказати, які слідчі дії для з’ясування цих обставин необхідно виконати.

Іноді в ухвалах зазначається про істотне порушення місцевим судом вимог кримінально-процесуального закону, але зміст цих порушень не розкривається або ж ухвала не містить конкретних відповідей на доводи апеляції про такі істотні порушення, тільки вказується, що порушень, які тягнуть скасування вироку, не встановлено.

Деякі апеляційні суди, пом’якшуючи покарання, визнають пом’якшуючими такі обставини, що не випливають з матеріалів справи; а визнавши неправильним висновок суду першої інстанції про наявність обставин, що обтяжують покарання, не завжди обговорюють питання про пом’якшення покарання засудженому.

Непоодинокими є випадки, коли, скасовуючи застосоване до засудженого примусове лікування, апеляційний суд в ухвалі не наводить обгрунтування такого рішення.

Істотні порушення, що допускаються апеляційними судами при складенні описово-мотивувальної частини ухвал, призводять до їх скасування.

Наприклад, Апеляційний суд Львівської області під час розгляду справи щодо О. (засудженого за ст. 23 КК) за апеляцією потерпілого в ухвалі від 17 вересня 2002 р. коротко зазначив, що апеляція потерпілого задоволенню не підлягає, та послався лише на окремі докази. Суті ж усіх наведених в апеляції доводів апеляційний суд в ухвалі не виклав, ретельно їх не перевірив та належним чином не проаналізував, відповіді на них не дав і свого рішення про залишення апеляції без задоволення докладно не мотивував. Оскільки ухвала апеляційного суду не відповідала вимогам кримінально-процесуального закону, Верховний Суд України її скасував з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Згідно зі ст. 365 КПК вирок суду першої інстанції перевіряється апеляційним судом у межах апеляції. Але мали місце випадки, коли суд виходив за межі апеляції.

Так, Верховний Суд України 3 липня 2003 р. з поверненням справи на новий апеляційний розгляд скасував ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 грудня 2002 р. про направлення справи на додаткове розслідування щодо К. (засудженої за ч. 1 ст. 213 КК). Як вбачається з матеріалів справи, предметом апеляції була скарга захисника засудженої К., в якій порушувалося питання про пом’якшення їй покарання. Тому, скасовуючи вирок Синельниківського міського суду з направленням справи на додаткове розслідування з тих мотивів, що під час проведення досудового слідства була порушена підслідність справ, апеляційний суд вийшов за межі апеляції.

Адміністративні справи

Згідно з вимогами ст. 283 КпАП постанова судді у справі про адміністративне правопорушення повинна містити: найменування суду та прізвище й ініціали судді, який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; викладення обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акта, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Однак судді місцевих судів при винесенні постанов у справах про адміністративні правопорушення не завжди дотримуються зазначених вимог закону. Часто ці порушення зумовлені тим, що справи розглядаються за відсутності осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності, оскільки вони з різних причин не з’являються до суду. Трапляється, що правопорушників належним чином не повідомляють про місце і час розгляду справи судом. Тому суд не має можливості в судовому засіданні уточнити дані про особу правопорушника, правильно встановити фактичні обставини справи, а потім дати правильну юридичну кваліфікацію вчиненого винним адміністративного правопорушення.

Постанова судді про визнання особи винною у вчиненні адміністративного правопорушення має бути обгрунтована достатніми і незаперечними доказами (сукупність даних протоколу про адміністративне правопорушення, пояснення особи, яка притягається до відповідальності, свідків, висновки експерта, речові докази тощо). Але в багатьох випадках у постановах не наводяться пояснення і ставлення до вчиненого правопорушення особи, яка притягається до відповідальності, пояснення свідків та інші докази вини правопорушника, міркування і мотивовані висновки суду, а лише одним реченням зазначаються ознаки правопорушення.

У деяких постановах на підтвердження вчинення правопорушення суд посилається тільки на протокол про адміністративне правопорушення чи на те, що обставини вчинення правопорушення підтверджуються матеріалами справи, у той час як у них наявний один протокол.

Інколи у постановах суди посилаються на докази, що оформлені з порушенням визначеного законом порядку. Зокрема, працівники органів внутрішніх справ, які складають протоколи у справах про порушення Правил дорожнього руху (затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 р. № 1306), не додержуються вимог ст. 256 КпАП щодо змісту протоколу про адміністративне правопорушення: невірно зазначають (або взагалі не зазначають) місце, час та обставини вчинення адміністративного правопорушення, не вказують адреси свідків і потерпілих та інші відомості, необхідні для вирішення справи, допускають інші недоліки. А судді у постановах також допускають помилки, повторюючи зміст такого протоколу або посилаючись на нього як на доказ.

Так, голова Апеляційного суду м. Києва скасував постанову Солом’янського районного суду м. Києва від 1 серпня 2002 р. про притягнення Н. до адміністративної відповідальності за ст. 124 КпАП у зв’язку з тим, що місцевий суд на підтвердження його вини послався на протокол про адміністративне правопорушення, який не відповідає вимогам ст. 256 КпАП, оскільки не містить пояснень порушника (у протоколі є відмітка про те, що пояснення містяться на окремому аркуші, однак цей аркуш у матеріалах справи відсутній); не зазначені прізвища й адреси свідків і потерпілих; протокол не підписаний самим Н. Крім того, у протоколі немає відмітки про роз’яснення порушикові його прав і обов’язків, передбачених ст. 268 КпАП. Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом дорожньо-транспортної пригоди не затверджена начальником відповідного відділу міліції; у справі немає даних про направлення копій постанов Н. та іншим зацікавленим особам, а також про те, що його було повідомлено про час і місце розгляду справи; справу розглянуто за відсутності правопорушника. Інші докази, передбачені ст. 251 КпАП, у постанові не наведені і в матеріалах справи відсутні.

У деяких постановах про притягнення осіб до адміністративної відповідальності за порушення Правил дорожнього руху не зазначалися пункти цих Правил. Вимога ст. 283 КпАП щодо обов’язкового зазначення у постанові нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення, спрямована на забезпечення законності рішень, які приймаються, та виключає двозначність тлумачення складу адміністративного діяння, за вчинення якого на винну особу накладається адміністративне стягнення. Але іноді при викладенні резолютивної частини постанови судді не вказують статтю КпАП, за якою правопорушника притягнуто до адміністративної відповідальності.

Висновки суду у деяких постановах істотно суперечать постановленому у справі рішенню, що є неприпустимим.

Ось показовий приклад. Постановою Котовського міського суду Одеської області від 31 січня 2003 р. закрито провадження у справі щодо М. (справа за ознаками правопорушення, передбаченого ст. 116 Митного кодексу України). Скасовуючи цю постанову, Голова Верховного Суду України зазначив, що суд у постанові вказав, що М. перетнув державний кордон України поза пунктом пропуску через державний кордон України, однак закрив провадження у справі за відсутністю події адміністративного правопорушення.

Згідно з ч. 4 ст. 283 КпАП у резолютивній частині постанови у справах про адміністративні правопорушення крім прийнятого рішення має бути зазначено, як вирішено питання про вилучення речей чи документів. Але у постановах про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу з конфіскацією предмета правопорушення судді не завжди вказують вартість предмета, яку слід стягнути в разі його відсутності. Таке викладення резолютивної частини постанови у подальшому створює труднощі під час її виконання.

Стан якості складення й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення було проаналізовано з метою вдосконалення діяльності судів та усунення причин порушення законодавства при постановленні судових рішень, утвердження принципу їх законності та остаточності. Апеляційним судам доцільно постійно провадити навчання суддів місцевих і апеляційних судів та організовувати семінарські заняття з метою вдосконалення складення й оформлення судових рішень, поліпшення їх якості.